39-річний Новак Джокович поспілкувався з журналістами напередодні старту на турнірі ATP 1000 у Цинциннаті

– У вас досить багата історія виступів на цьому турнірі. Якщо я правильно пам’ятаю, саме тут ви вперше зіграли в основній сітці “Мастерса”, і водночас саме цей турнір став останнім, який вам потрібно було виграти, щоб зібрати кар’єрний “Золотий Мастерс”. Ви пройшли тут довгий шлях: вам знадобився певний час, щоб подолати цей бар’єр і нарешті здобути титул. Розкажіть про те, як змінювалися ваші виступи на цьому турнірі протягом років і що ви пам’ятаєте про свій перший приїзд сюди?
– Дякую, що нагадали мені про це. Я навіть не усвідомлював, що саме тут уперше у своїй кар’єрі зіграв в основній сітці турніру Masters 1000. Це було у 2005 році, так? Так, тепер пригадую. Тоді я грав на першому корті, який зараз, власне, є Grandstand. Відтоді минув уже 21 рік. Востаннє я грав тут у 2023 році й виграв титул. Тоді я провів один із найбільш епічних матчів у форматі до двох виграних сетів, у яких мені коли-небудь доводилося брати участь. Тож із цим місцем пов’язані чудові спогади.

Мені знадобилося чимало часу, щоб уперше виграти тут титул. Здається, до своєї першої перемоги я програв чотири чи п’ять фіналів. Уперше мені вдалося виграти титул у матчі проти Роджера [Федерера]. Власне, саме йому я переважно й програвав у тих попередніх фіналах. Це справді був дуже складний бар’єр, який мені потрібно було подолати. Але коли я нарешті здобув перший титул, то відчув величезне полегшення. Повертаючись сюди після цього, ти вже знаєш, що принаймні одного разу тобі вдалося тут перемогти. Тут мене завжди чудово підтримували представники сербської громади з Іллінойсу, Чикаго та Огайо, яка тут досить велика. Саме це я пам’ятаю з фіналів 2023 та 2018 років – на стадіоні було дуже багато сербських прапорів. Це було надзвичайно приємно.

Я з нетерпінням чекаю на виступ на цьому турнірі. Як я вже сказав, востаннє я грав і перемагав тут у 2023 році, а відтоді інфраструктура неймовірно покращилася. Бен Наварро та вся команда виконали фантастичну роботу, за що їм належить віддати належне. Зміни просто величезні. Думаю, тепер цей турнір став одним із найулюбленіших “Мастерсів” для більшості гравців, і дуже приємно це бачити. Я розумію, чому так сталося.

Щодо моєї підготовки до Нью-Йорка, то цей турнір чудово для цього підходить. Я матиму можливість зіграти принаймні на одному сильному турнірі, провести один або більше матчів – сподіваюся, все-таки більше одного – і таким чином набрати форму перед Нью-Йорком.

– Як це – бути героєм документального фільму? Коли ви з’являєтеся на публіці, навколо вас і без того багато камер, але як ви почувалися, коли вони опинилися вже у вашому особистому просторі?
– Це був дуже довгий проєкт. Насправді ми розпочали його ще у 2017 році. За цей час змінилося багато режисерів, була кількарічна пауза через пандемію коронавірусу, змінювалися монтаж, версії, концепції тощо. Я, звичайно, упереджений і досить суб’єктивний у цьому питанні. Мені складно залишатися нейтральним та об’єктивно оцінювати документальний фільм, адже я був дуже залучений у процес, емоційно до нього прив’язаний і максимально чутливо його сприймаю, тому я залишу оцінку іншим людям.

Ми намагалися показати хоча б частину цього шляху, представити різні його аспекти в 90-хвилинному форматі. Це чудово, хоча, на мою думку, трохи замало, щоб по-справжньому розповісти всю історію та весь цей шлях. Але сподіваюся, що це лише початок. Сподіваюся, фільм викличе ще більше захоплення, уваги та інтересу в людей, які захочуть більше дізнатися про мою історію. Я із задоволенням продовжив би працювати над чимось подібним – можливо, над другою чи третьою частиною або в інших форматах.

Це був складний процес, але водночас я отримував від нього задоволення. Мені взагалі дуже подобається розповідати історії. А коли поруч із вами така людина, як Джейсон [Хехір], який був режисером “Останнього танцю”, це, звичайно, полегшує роботу. Він неймовірний майстер своєї справи, чудовий оповідач і має величезний досвід роботи над спортивними документальними фільмами. Однак нам потрібно було знайти спільну мову, певну синергію та зрозуміти, як саме ми хочемо розповісти цю історію – з мого погляду і з його. Для цього знадобився певний час, але я радий і відчуваю полегшення від того, що нарешті, вже за кілька днів, цей фільм вийде. Сподіваюся, людям він сподобається.

– Після Вімблдону ви приїхали до Нью-Йорка, займалися різними справами, а потім, схоже, поїхали відпочивати й трохи побули на сонці. Як для вас зараз виглядає цей процес? Ви спочатку дозволяєте собі повністю відпочити, а потім знову поступово повертаєтеся до роботи? Який у вас зараз ритм між відпочинком і поверненням до серйозної підготовки перед наступним приблизно чотиритижневим відрізком?
– Звичайно, зараз усе змінилося. Багато що залежить від ритму сімейного життя, від різних справ, які можуть виникати й потребувати мого часу та уваги. Я досить багато подорожував Європою, щоб мати можливість побути зі своїми членами сім’ї та займатися різними справами. Адже саме це моя сім’я робила для мене всі ці роки. Тепер усе вже не настільки прямолінійно, як протягом більшої частини моєї кар’єри та життя, коли все оберталося навколо мене. Зараз це вже не так. І мені це подобається, тому що мені також потрібно виходити з цієї ролі.

Я трохи говорю про це в документальному фільмі, тож ви також зможете це побачити. Я намагаюся знайти баланс між ролями професійного тенісиста, батька, чоловіка, сина та брата. І намагаюся бути настільки хорошим, наскільки можу, у кожній із цих ролей. Це потребує часу та енергії. Тож я все ще працюю над цим. Я певною мірою недооцінював, наскільки великою була підтримка і скільки всім членам моєї сім’ї довелося пожертвувати, щоб протягом понад 20 років давати мені простір для того, щоб займатися своєю справою.

Коли я завершую виступи на турнірах, то відпочиваю. А потім усе залежить від того, як саме я відпочиваю і наскільки добре встигаю відновитися до початку наступного етапу підготовки. Це нормальний цикл у житті професійного спортсмена, який виступає в індивідуальному виді спорту. Саме так зараз робить більшість молодих спортсменів, і саме так робив я, але з часом усе змінюється, і я більше не хочу, щоб моє життя було настільки одновимірним.

– Але чи був конкретний момент, наприклад десять днів або два тижні тому, коли ви сказали собі: “Гаразд, тепер потрібно знову серйозно взятися до роботи. Мені потрібно стільки-то годин провести в залі й стільки-то часу – на тенісному корті”?
– Звичайно, я постійно підтримую зв’язок зі своєю професійною командою. Ми плануємо все заздалегідь. Це не відбувається так, що я раптом кажу: “Хлопці, я завтра хочу пограти в теніс, можете приїхати?”. Ні, звичайно, все не виникає нізвідки. Є планування, розклад, календар. Так було все моє життя. Якщо тенісисти й навчаються чомусь, то це планувати все заздалегідь.

Можливо, протягом останніх кількох років я вже не планую настільки далеко вперед, як робив це протягом більшої частини кар’єри. Зараз горизонт планування трохи коротший. Але все одно потрібно розуміти, у якому стані перебуває моє тіло, скільки часу мені потрібно на безпосередню роботу з фізіотерапевтом, щоб підготувати організм, а потім перейти до більш серйозних і структурованих тренувань.

Водночас фізична активність для мене не припиняється ніколи. Навіть коли я відпочиваю, то все одно щось роблю. Це мій спосіб життя, мій вибір. Мені подобається залишатися активним – заради здоров’я, довголіття і всього іншого. Я навіть під час відпочинку граю в теніс. Граю з дружиною, сином, донькою, братами. Ми просто розважаємося й намагаємося насолоджуватися життям.

У стартовому матчі на “Мастерсі” в Цинциннаті Новак Джокович зіграє проти аргентинця Тьяго Тіранте, з яким ще не зустрічався.